Батько скептично дивився на Віру: – Давай подивимося правді у вічі. Ти самотня. Нікого немає. Тобі і в однокімнатній квартирі буде чудово. А ось нам у ній уже ніяк, нас п’ятеро. Скажи, навіщо тобі ще дві кімнати? Та ти навіть у гості майже нікого не запрошуєш, за три роки ми жодного разу у тебе не були. – Про маму ти не подумав? – До чого тут твоя мама? – Чому спадкові квартири не діляться, хоч у самого було нормальне житло

Батько скептично дивився на Віру:

– Давай подивимося правді у вічі. Ти самотня. Нікого немає. Тобі і в однокімнатній квартирі буде чудово. А ось нам у ній уже ніяк, нас п’ятеро. Скажи, навіщо тобі ще дві кімнати? Та ти навіть у гості майже нікого не запрошуєш, за три роки ми жодного разу у тебе не були.

Правду кажучи, це вони у Віри жодного разу не були. Натомість інші родичі та друзі молодої жінки постійно приходять у гості, вона їм дуже рада, але тільки не тим, які весь час хочуть щось забрати.

– А потім, якщо тобі знадобиться, поміняємося назад, – підсумував батько.

Ще та сімейка, якщо чесно.

Віра вже давно не ображалася на слова “самотня” і “непотрібна”.

– Про маму ти не подумав?

– До чого тут твоя мама?

– Вона в мене буває раз на два місяці. У неї справи в місті, та й нудьгує за мною. Одна з кімнат завжди вільна саме для неї. Ти взагалі не думав, що там може бути хтось, крім мене?

– Саме так, що раз на два місяці. Це причина? Я з сім’єю там постійно житиму.

З родиною. Ну, все зрозуміло. Віра, як не була його сім’єю, так і не стала. Зате там, у новій родині батька, три зведені брати, від 5 до 15 років.

– Я майже п’ять років працювала без вихідних на це житло.

– Ну от не треба перебільшувати. У тебе був старт.

Угу. Тільки старт цей дав точно не він. Натомість одразу побачив можливість отримати вигоду.

– Я подумаю.

Звичайно, міркувати над такою шикарною пропозицією дівчина не збиралася, тато це чи ні, але не настільки у них гарні взаємини.

– Твій батько ніколи не думає, як щось сказати. Пора б вже до цього звикнути, доню. Просто пропускай це все повз себе, взагалі ніяк не відповідай. Кивай. Він не всерйоз. Просто йому подобається думати, що щось може бути легко та безкоштовно, тому іноді починає такі розмови. Але всерйоз він у це і сам не вірить.

– Мені так ніяково щоразу, мамо!

– Пам’ятай, що це для нього, як обговорити погоду. Нормально.

– Коли ви жили разом, теж так було?

– Звичайно. І, коли розлучалися, він усе щиро дивувався, чому спадкові квартири не діляться, хоч у самого було нормальне житло. Він спочатку каже, а потім думає. Та й характер. Все лише для себе.

– Мені здається, що даремно ми відновили спілкування. Йому довгий час було не цікаве наше життя.

– Не можна відмовлятися від сім’ї, дочко.

– Тільки він не вважає нас сім’єю.

Мама не відповіла на це. Знає, що так і є.

Тато мав житло. Простора трикімнатна квартира. У ній, до речі, вони й жили колись, доки мама не вирішила піти. На те були причини. Від розділу мама відмовилася сама, його квартира – це його квартира. У неї все є.

Куди потім поділася та квартира – загадка і для мами, і для Віри. Чому зараз однокімнатна – теж загадка. Але це вже справа тата.

У його простий погляд на світ спілкування з донькою після розлучення з мамою не вписувалося. Хіба що зовсім трішки. Та й там сини, про яких тато завжди мріяв.

– Намагатимусь ставитися спокійно.

– Ось і правильно.

При зустрічі тато почав показувати все у квартирі:

– Дивись, яка шафа ця зручна. І балкон гарний, ремонт нещодавно зробили, вигляд чудовий.

– Це все чудово, але навіщо ти про це знову кажеш?

– Ти ж маєш знати, як добре тут житимеш.

– Вибач, звичайно, тату, але я зовсім не збиралася сюди переїжджати. Я подумала. І ні, я не можу. Мені зручно у тій квартирі.

Демонстрація продовжилася:

– Тут можна поставити стіл, якраз для комп’ютера, ти ж працюєш багато. А ці полиці взагалі викинути, якщо треба, вони якось не дуже добре виглядають.

– Почекай. Ти почув, що я сказала? Я відмовляюся від обміну.

– А навіщо ти сюди прийшла?

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *