– Жити довелося перший рiк у його мами, – розповiдає Настя, – ми з Сергiєм через 7 мiсяцiв пiсля весiлля однушку купили. Навпiл, недорого, але вона вся така убита була, так що ремонт робився довго, добре, що тато мiй допомагав. Машини i у Настi, i у її чоловiка були. Не новi,
але на ходу. Продавати їх заради того, щоб купити квартиру побiльше або новiше, подружжя не бачили сенсу: багато за них не виручити, а колеса сильно полегшували життя.
– Спiльної мови ми зi свекрухою Риммою Павлiвною так i не знайшли, – визнає Настя, – менi все здавалося, що вона прагне чоловiка вiд мене вiдiрвати, а вона в менi бачила загарбницю, що прийшла на її територiю в спробi вiдiбрати найцiннiше – синочку ненаглядному.
– Давай у моїх батькiв поки поживемо, – запропонувала Настя чоловiковi пiсля весiлля, – у них двушка, брат мiй давно самостiйно живе.
– В прийми не пiду, – категорично заявив чоловiк, – у тебе i мама, i тато, а у мене тiльки мама, i я чоловiк. Вже краще квартиру орендувати
вже. Настя подумала, порахувала: на квартиру не вистачає зовсiм трохи, та потiм ремонт робити, та меблями треба обзаводитися, нi, орендувати – не варiант. Спробуємо пожити зi свекрухою.
– Синочку, – кликала увечерi Римма Павлiвна Сергiя, – вийди на хвилинку, менi тебе щось сказати треба. – Синочку, – зверталася мама до сина у вихiдний, коли Настя з чоловiком збиралися їхати до друзiв, – вiдвези мене до тiтки Нiнi. А Настюша нехай поки одна їде, машин же у вас
двi. – І все таким розчулено-тихим голосом, – каже Настя, – я зубами скриплю, а причепитися нi до чого: мама ж, вона ж виключно ввiчлива i коректна. Так що до кiнця нашого спiльного проживання я маму чоловiка тихо ненавидiла.
Пiсля того, як чоловiк i жiнка стали жити окремо, Настя нервувати не перестала: то свекруха прийде невчасно, то принесе їжу, немов вона, Настя, чоловiка свого зовсiм не годує, то забере сорочки чоловiка, щоб гудзики пришити.
– А я не безрука, – вимовляла чоловiку Настя, – у мене просто часу немає. Та й ти сам мiг пришити цi бiсовi гудзики. Так нi ж, твоїй мамi треба обов’язково зробити вигляд, що я погана дружина i господиня. А її бiдний синочок ходить недоглянутий.
Коротше кажучи, Римма Павлiвна поступово в будинку молодих i зовсiм перестала бувати. – До матусi зiбрався, – всякий раз єхидно питала Настя чоловiка, коли вiн збирався у вихiдний день вiдвiдати маму.
– Я на третьому мiсяцi була, – згадує Настя, – коли чоловiк в черговий вихiдний сказав, що домовився з друзями поїхати за мiсто на риболовлю. Компанiя там чисто чоловiча, так що я вiдпускала чоловiка легко. Рибу привозив, чистив i смажив сам. Тiльки на наступнi вихiднi чоловiк теж на риболовлю зiбрався.
– Вiн поїхав, а я в торговий центр вирiшила з’їздити, – розповiдає Настя, – i тут – бац, один чоловiка, той самий, з яким вiн рибалить в даний момент. Йде мужик, з дружиною i маленькою донькою, по магазинам прогулюється. У мене в очах потемнiло: дружина вагiтна, а чоловiк налiво?
Настя ледве-ледве стрималася, щоб не влаштувати Сергiю iстерику. Весь тиждень терпiла, списуючи своє напружене мовчання i червонi очi на самопочуття.
– Я з Вадиком на риболовлю хочу, – попередив чоловiк в суботу ввечерi, – встану рано, на свiтанку половимо, до обiду повернуся.
– Всю нiч я не спала, – каже Настя, – чоловiк за дверi i я бiгом одягатися, стрибнула в машину. Природно я не побачила в який бiк вiн поїхав. Вiдразу дотумкать i пошукати телефон чоловiка через додаток я не здогадалася, тiльки потiм до мене дiйшло. Чоловiк був дiйсно за мiстом, тiльки не бiля водойми, а в лiсi.
Настя пiд’їхала i стала недалеко вiд його машини. – Що в моїй головi за цей час крутилося, – каже вона, – краще не згадувати. Сиджу в засiдцi, на головi хустку, на очах окуляри темнi. З-пiд окулярiв сльози котяться. Прям як в кiно про шпигунiв. Я б i посмiялася, та не
смiшно було. Години через двi з лiсу вийшли двоє: Сергiй i жiнка. З кошиками, повними грибiв, i чоловiк Настi дбайливо її за лiкоть пiдтримував.
– Вони спиною до мене були, – каже Настя, – зi спини я їх i наздогнала.
– Настя! – здивувався Сергiй, обернувшись.
– Настя? – здивувалася Римма Павлiвна, гублячи кошик з грибами.
– Я вiд полегшення, що мiй чоловiк не завiв iншу, – каже Настя, – розревiлася прямо на мiсцi. А потiм менi так соромно стало: вистежувати чоловiка, як курка остання. А вiн таємно за грибами їздив з мамою.
– Грибiв в цьому роцi, – виправдовуючись промовила Римма Павлiвна, – прiрва просто. А у тiтки Нiни Ваня на заробiтки подався i менi нi з ким в лiс. А тобi Сергiй не став говорити, боявся, що ти нервувати почнеш, а тобi ж не можна.
– Нерви, – каже Настя, – або стан мiй, але я знову заревiла. Просто уявила, що рокiв через 25 мiй син буде зi мною таємно по гриби їздити, щоб його молода дружина не пиляла.
– Ну все ж добре, – Сергiй обiйняв дружину за плечi, – що ти собi надумала? Ну ти даєш. Ну так, винен, не треба було так, але я ж просто не хотiв, щоб ти нервувала, а мама дуже любить збирати гриби …
– А риба? – промовила Настя заспокоюючись.
– А ми до озера заїжджали i у мужикiв купували на зворотному шляху, – пояснив чоловiк.
У минулi вихiднi Настя з чоловiком i його мамою їздили в лiс. Разом. Римма Павлiвна їх приголомшливо готує, насолила i насушила на зиму порядно. А на зворотному шляху мама Сергiя задумливо сказала: – Вам в квартирi треба на лоджiї полицi зробити, як у мене. Навiщо? – запитав
її син. – А де я по-твоєму зберiгати запаси буду, коли ми з вами квартирами помiняємося? – випалила мама у вiдповiдь, – вас скоро буде троє, а я одна. Менi потрiбнi свої полицi, раптом Настя знову буде проти того, щоб я до вас приходила?
– Не буду, – червонiючи сказала невiстка, зустрiвшись з мамою чоловiка очима в дзеркалi заднього виду, – але полицi зробимо. А потiм додала одними губами, щоб чоловiк не чув: «Спасибi».
