Минулого тижня я зателефонувала своїй свасі і сказала, щоб вона не втручалася в жuття наших дітей, щоб не намовляла невістку проти моrо сина. Я думала, що так допоможу, але вийшло навпаки

Мені зараз 55 років. Чоловіка мого не стало. Він подарував мені прекрасне сімейне життя, доки не занедужав. У нас з Михайлом було двоє прекрасних дітей – дочку Оленку і сина Івана.

Наша дочка старша за свого брата на цілих 6 років. То ж батьківський дім вона залишила досить рано.

Олена вийшла заміж та переїхала з чоловіком жити окремо. На весілля ми з моїм Михайлом подарували донечці двокімнатну квартиру, адже молоде подружжя повинно жити одразу окремо. Ми це розуміли, вважали, що так буде краще, тому й прийняли таке рішення.

У сімейне життя дочки – ми ніколи не втручалися. Навіть коли у них з чоловіком відбувалися якісь дрібні непорозуміння – Олена сама приходила до нас з батьком. А ми з чоловіком її вислуховували мовчки, а потім просто сиділи і не давали жодних порад, крім однієї. Вона завжди звучала у нас приблизно так:

– Доню, Оленко, це твій шлюб і лише ви зі своїм чоловіком відповідальні за нього, лише вам вирішувати свою долю. Тому вирішуйте все самі і без сторонніх порад.

Інколи мені здається, що саме ці наші слова, вчасно сказані нами з батьком, і врятували та зміцнили їхній шлюб. Адже вони пережили свій критичний відрізок часу і покохали одне одного ще щиріше.

А от Іван, якось так доля склалася, чомусь довго був сам, він не одружувався. Зустрічався з дівчиною майже десять років. Ми готувалися з літа до літа до того, що нарешті він нас ощасливить, порадує, що скоро буде весілля і приведе нам невістку у дім. Але почули лише, що він розійшовся із своєї дівчиною і це була не найкраща новина для нас з чоловіком.

А ще за місяць, наче грім серед ясного неба, син нас дуже здивував. Він прийшов одного вечора додому і сказав, що нещодавно познайомився із дівчиною і вже подав документи для реєстрації шлюбу, сказав, що нарешті знайшов свою долю, лише з нею він буде щасливим завжди.

Ми були здивовані. Чоловік мій і так вже тоді занедужав, то ж так і не дочекав того дня.

Син одружився.

Я в свою чергу, від себе і від чоловіка подарувала сину також двокімнатну квартиру, яку ми придбали багато років тому і мовчали про її існування. Ми її здавали в оренду, а діти багато часу навіть не здогадувалися про це.
Тут ми керувалися також таким же принципом, що молоде подружжя повинно жити окремо від батьків, лише тоді життя всієї родини буде щасливим.

Моя невістка Марина спочатку була чемною, вихованою та доброю жінкою. Але тільки вона дізналася, що вже чекає дитину – її наче підмінили. Жодного дня не минало, щоб син не приходив до мене скаржитися на життя, постійно сумний і невеселий.

Я і його повчала так само, як і доньку. А от батьки моєї невістки постійно вмішувалися у їхнє сімейне життя. Свати постійно давали якісь їм поради, вказували, як мають жити наші діти.

Одного дня я не хотіла мовчати вже і зателефонувала до свахи і попросила не лізти у сімейне життя наших дітей.

Тепер у мене проблема. Свати зі мною не спілкуються і лише якісь нехороші речі говорять про мене.

Невістка чомусь сказала, щоб син йшов від них, залишив їх і вони самі житимуть без нього, але ж за документами це моя власна квартира. Я думала її виставити за двері, але син проти. Їй ж от-от народжувати його сина.

А Іван теж взагалі на мене дуже ображений, що я не втрутилася в його життя тоді, коли він залишив свою кохану дівчину з якою стільки років був разом, і заради кого і чого, змінив так своє життя.

Але ж хіба я в цьому винна? Це його життєвий шлях і він сам обирав собі дружину. Я ж сповідую батьківство у такому сенсі, що я не втручаюся у життя своїх дітей.

І як мені тепер жити? Я ж і сина люблю, і онук який народиться – мені не чужий, він моя дитина. Але виходу з ситуації, яка склалася, я зараз не бачу.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *