Жiнка, яка займає пост завiдуючої пологовим вiддiленням, розповiла своїй доньцi, наскiльки важка її робота. Не так фiзично важко пологи приймати, як психологiчно витримати вiдмову вiд дiтей породiллями.
Але ж i такi iсторiї бувають. І їй, як медпрацiвниковi, доводиться проводити тематичнi бесiди з кожною жiнкою, яка прийняла рiшення залишити новонародженого.
«У мене жiнка вiдмовилася вiд двiйнi. 36 рокiв їй. Вже є дочка, вiсiм рокiв дiвчинцi, – розповiдає вона. – А я їй кажу: “Як же ти вiд них вiдмовишся?”»
«Розумiєте, – вiдповiдає та, – я нiчого не зможу їм дати. А так їх вiзьмуть люди i виховають нормально, будуть любити, як своїх».
«А ви знаєте, – знову парирує мама, – що зазвичай не беруть двох дiтей вiдразу? У 99% випадкiв пара усиновляє або удочеряє одну дитину. А за нинiшнiм законом двiйню або близнюкiв не можна розлучати. Особливо, якщо це рiзностатевi дiти. Вони можуть зустрiтися, може бути iнцест. Загалом, не можна за законом».
Жiнка взяла кiлька днiв на роздуми, а пiсля все одно написала вiдмову. Вона розраховувала, що батько дiтей покличе її замiж, але вiн сказав: «Так це не мої дiти! У нас в роду взагалi двiйнят не було!». Тим iсторiя i закiнчилася.
У мами накопичилися емоцiї, i вона продовжувала: «А недавно дiвчинка вiсiмнадцятирiчна вiдмовилася вiд сина. Я з нею i так, i так … А вона дивиться i каже:
– Ви знаєте, що мiй тато – глава такої-то областi? А мама працює в такому-то вiдомствi. Вони шановнi люди. Ви розумiєте, я не можу.
– А батьки знають, що ти вiдмовляєшся?
– Мама знає, тато нi.
– Значить, боїтеся татовi сказати i громадської думки. І через це помилкового сорому ти вiдмовляєшся вiд дитини? Ти тiльки одне скажи. Чому ти не зробила аборт?
– Тому що я дура, чи що? Це ж небезпечно для здоров’я. Раптом дiтей не буде».
Сталась в вiддiленнi завiдуючої ще одна зовсiм вже дивовижна iсторiя. Народжувала дiвчина, хвора на олiгофренiю, в 25-рiчному вiцi.
Батьки її здоровi люди, але донька у них вийшла такою, i стали вони їй ще й опiкунами на все життя.
Дiвчина навчалася в спецiалiзованiй школi, тому що розвиток був на рiвнi десятирiчної дитини, толком розмовляти не вмiла. Там познайомилася з таким же розумово вiдсталим, але дорослим хлопцем.
Лiкарi батькам сказали, що при такому дiагнозi дiтей бути не може, тому нiхто за нею i не стежив i не переживав.
А вийшла ще одна дитина, та ще й з iмовiрнiстю на 90%, що теж з олiгофренiєю.
Новоспеченi бабусi i дiдусi стали писати вiдмову i пояснюватися: «Куди ще щось брати? Ми помрем. На кого цих трьох залишати? Вона ж нi взяти дитину не може, нi впеленати. Це знову все на нас. А ми i так все життя її доглядаємо».
Але хвора дiвчина прийшла до дверей дитячого вiддiлення i стала сумно вити. Прийшов i молодий тато. Їх пустили. Молодi батьки стали годувати дитину, торкатись, як-то на своїй мовi з ним розмовляти i з рук не випускати. Вони були дурними, але з почуттями.
Чим закiнчилася iсторiя, стає очевидним. Адже те, наскiльки ти людина, залежить вiд того, наскiльки ти проявляєш свою людянiсть, а не кмiтливiсть. Згоден з цим? Напиши свою думку в коментарях.
